Мовна компетенцiя вчителя-філолога.

Особливості сучасних умов життя і науково-технічний розвиток ставлять перед суспільством і освітою все більш складні завдання. Це стосується і професійної підготовки майбутніх фахівців-філологів.

Основною задачею освіти є розвиток і саморозвиток людини як особистості в процесі її навчання. Вирішити її можливо лише при такому підході до навчання, де більше уваги надавалося б індивідуально-психологічним особливостям людини.

У психолого-педагогічних дослідженнях сучасних науковців досить широко розкривається таке питання як підготовка майбутнього. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства ми спостерігаємо усвідомлення людьми необхідності володіння хоча б однією іноземною мовою. Знання іноземної мови стають життєво необхідними для фахівців з будь-якої галузі. Але умови сучасного життя висувають високі вомоги до рівня володіння іноземною мовою, а також до рівня розвитку таких якостей особистсості як прагнення до самоосвіти, соціальна активність, лідерство і особливо комунікативність. Тому весь процес навчання іноземній мові у вузі підкоряється основному завданню – формуванню комунікативної компетенції студента, а однією зі складових комунікативної компетенції є мовна компетенція. Тому, у контексті підготовки майбутніх фахівців-філологів актуальною стає проблема формування мовної компетенції як важливої індивідуально-диференціюючої характеристики особистості.

Поняття „комунікативна компетентність” аналізується в роботах багатьох дослідників [1; 2; 3]. Так, Ю. Ємельянов трактує це поняття як засновану на знаннях та чуттєвому досвіді здатність особистості орієнтуватися у ситуаціях спілкування. Така здатність передбачає соціально-психологічне навчання, тобто подальшу можливість навчатися спілкуванню. Комунікативна компетентність завжди набувається в соціальному контексті. Вона вимагає від особистості усвідомлення власних потреб і ціннісних орієнтацій, техніки своєї роботи, готовності сприймати нове у зовнішньому середовищі, своїх можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур, своїх почуттів і психічних станів у зв’язку з дією факторів зовнішнього середовища, засобів персоналізації оточуючого середовища [3].

Комунікативна компетенція трактується в психології як компетенція, що носить комплексний характер. Вона представляє собою сукупність окремих компетенцій: мовленнєва, мовна або лінгвістична, соціокультурна та компенсаторна. Мовленнєва компетенція означає здатність передавати і приймати інформацію іноземною мовою. Оскільки акти комунікації здійснюються по різних каналах, то мовленнєву компетенцію складають уміння говоріння, розуміння на слух (аудіювання), читання і письма або, точніше, письмового виразу думок. Мовна, або лінгвістична, компетенція має на увазі формування умінь оперувати мовними засобами мови, що вивчається (фонетичними, орфографічними, лексичними і граматичними). Слід підкреслити, що саме знання цих засобів, є цінним лише тоді, коли воно є передумовою для формування уміння користуватися цим матеріалом. Ця компетенція має на увазі знання про систему мови, що вивчається, і різні засоби виразу думки. До сфери цієї компетенції слід віднести і мовний (мовленнєвий) етикет, тобто невербальні засоби комунікації – жести, поведінка в процесі спілкування. Подібні невербальні засоби виконують в ході спілкування дуже важливу роль. Наступною компетенцією є соціокультурна компетенція. Повноцінне спілкування можливе лише на основі уміння оперувати мовним матеріалом. З позиції соціологічної теорії комунікації процес спілкування людей є обміном інформацією, при якому один з них володіє деякою інформацією, яка не відома іншому, інакше змістовного спілкування не буде. Інформаційна нерівність виникає за рахунок того, що частина знань одного із співбесідників є індивідуальною, тобто одержаної в результаті особистого досвіду. З іншого боку, в процесі комунікації існує загальна інформація. За відсутності такої загальної інформації комунікація неможлива. Таким чином, для успішного акту спілкування необхідне не тільки володіння загальними для співбесідників мовними засобами, але і загальним об’ємом знань. Такими загальними для учасників комунікативного акту знаннями є фонові знання. Дослідники розрізняють чотири групи фонових знань. До першої групи відносяться загальнолюдські знання, наприклад, такі поняття, як сонце, вітер, дерева і т.д. До другої групи можна віднести ті відомості, які мають лише члени певної етнічної і мовної спільності. Ці знання були вироблені певним народом і відображають його культуру, побут і звичаї. До третьої групи знань відносяться регіональні знання, характерні для людей, які мешкають у певному регіоні. І до четвертої групи відносяться професійні знання і відповідна лексика. Для забезпечення справжнього спілкування навіть в обмежених рамках необхідними є знання, що відносяться до другої групи фонових знань. У цьому полягає функція соціокультурної компетенції. Компенсаторна компетенція. Суть її полягає в тому, щоб компенсувати недолік мовних засобів в ході спілкування. При оволодінні іноземною мовою не можна засвоїти всю сукупність мовних засобів, якими володіє людина – носій даної мови. Тому важливо вміти виходити з положення в ході спілкування в умовах дефіциту мовних засобів. До таких умінь можна віднести, наприклад, уміння описати поняття, не знаючи відповідного слова, використовування простих речень замість складних і т.п. Наступна учбово-пізнавальна компетенція має на увазі три групи умінь. До першої відносяться вдосконалення загальноучбових умінь, тобто наприклад, уміння працювати з книгою, підручником. До другої групи зараховуються такі уміння, які специфічні для навчання іноземним мовам, наприклад, уміння користуватися словниками, граматичними довідниками. Третю групу складають уміння самостійного вивчення іноземної мови, вдосконалення вже наявних знань.

Отже, мовна компетенція – це одна із основніх складових комунікативної компетенції. В.В. Андрієвська визначає мовну компетентність як готовність людини до рішення певного кола мовленнєво-розумових задач. Компоненти мовної компетенції або окремі мовні здібності у різних людей бувають розвинені різною мірою. Це створює велику кількість варіантів, „профілів”, внаслідок чого мовна компетенція стає найважливішою індивідуально-диференціюючою характеристикою особистості [1].

У різних професіях під особе навантаження попадають різні сторони мовної компетенції. Редактор, перекладач, телеграфіст мають діло в основному з письмовими текстами; актор, телефоніст, вихователь та ін. – з усним мовленням, а для педагога і юриста однаково важливими є як усне, так і письмове мовлення. Тому, успіх професійної діяльності залежить не тільки від „загальної” мовної компетенції суб’єкта, але й від рівнів розвитку її різних компонентів, октемих здібностей та умінь.

На основі теоретичного аналізу проблеми формування мовної компетенції студентів-філологів можна зробити загальний висновок, що питання формування професіоналів, які здатні до постійного самовдосконалення, орієнтованих на творчість і гнучкість мислення, фахівців, що досконало володіють мовою, тобто мають високий рівень мовної компетенції, залишається дуже важливим на сьогоднішній день, бо сьогодення висуває високі вимоги до професіоналізму в усіх сферах буття і в освіті також.

Література
1. Андриевская В.В. Практическое руководство по использовании методики оценки языковой компетенции. – К., 1993.
2. Зимняя И. А. Психология обучения иностранным языкам в школе. – М.: Просвещение, 1991.
3. Щербан Т.Д. Компетентність – якісна характеристика спілкування // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка, АПН України / за ред. С.Д. Максименко. – К.: Гнозіс, 2002. – Т.4. – С. 327-332.